Гран-прі Італії

Будівництво Monza Autodrome почалось у січні 1922 року, коли міланський автоклуб вирішив відсвяткувати 25-річний ювілей побудовою власної траси. Було розглянуто декілька проектів та остаточний виборов став парк у Монці, рел'єф якого влаштував інвесторів, інженерів та будівельників. Одразу було засновано компанію з підтримки будівництва – S.I.A.S (Societa Incremento Automobilismo e Sport) з повністю приватним капіталом. Архітектором траси став Альфредо Розеллі.

Початковий проект складався з 14-кілометрового треку, вартість якого оцінювалась у шість мільйонів лір. Вже через місяць, у лютому 1922 року символічний «перший камінь» було закладено керівниками міланського автоклубу та робота закипіла. У рекордні терміни у 110 днів все було готово – класична траса, з мінімальними змінами, яка дійшла до наших днів та 4,5-кілометровий овал з профільованими віражами висотою 2,5 метри (розрахункова швидкість тих часів – 180-190 км/г).
Офіційне відкриття відбулось у дощовий день 3 вересня 1922 року, важливість події позначала особа Прем'єр-міністра. Фактично це був лише третій автодром в історії автоспорту, побудований спеціально для перегонів.

У 1928 році сталася найсерйозніша аварія в історії італійського автоспорту - пілот Еміліо Матерассі врізався у трибуну, загинув сам та загубив 27 глядачів. Після цього гонку вирішили тимчасово проводити на невеликій ділянці траси – від початкового варіанту залишили лише 4,5 кілометровий згин прямої та декілька поворотів.

Під час другої світової війни траса Monza Autodrome використовувалась не за призначенням – спочатку сюди вивезли архів, потім тварин з Міланського зоопарку. Покриття було остаточно зруйновано танковим парадом 1945 року, а бокси та трибуни – ще раніше. На початку 1948 року міланський автоклуб вирішив відновити трасу та знову у рекордні терміни, менше ніж за два місяці, автодром був готовий приймати гонщиків. 17 жовтня Гран Прі Італії виграв Жан-П'єр Вімілль на Alfa Ромео 158, а через тиждень тут фінішував чемпіонат мотогонщиків.

У 1955 році будівельники повернулися знову, на цей раз роботи очікувались більш масштабні. Швидкості зросли і вимоги до безпеки не узгоджувались із насипною гравійною подушкой під асфальтом, потрібно було покласти бетонний фундамент. Довжину овалу скоротили до 4,250 кілометрів, також змінили конфігурацію деяких ділянок – насамперед, з'явився поворот з радіусом, що збільшується – Параболіка. Пілоти отримали змогу розганятися у Монці до фантастичних за тих часів 285 км/г.
У ті часи організатори гоночних серій могли обирати відповідну конфігурацію – з використанням овалу або без нього. Правда у 1961 році, після страшної аварії, довгу трасу назавжди закрили для одномісних машин – на вході у Параболіку Вольфганг фон Тріпс не втримав Ferrari та врізався у трибуну. Гонщик та більше десятка глядачів загинули. Організатори вирішили встановити залізний паркан, але під час вільних заїздів перед Гран Прі Італії, 5 вересня 1970 року не витримав і він. На Lotus Йохена Ріндта відмовили гальма у тій же Параболіці, болід пробив слабку основу загорожі і гонщик загинув.
Трасу у Монці будували з розрахунком на рекордні швидкості, тепер перед організаторами постала зворотня задача. Будівельники перекраювали конфігурацію, аби знизити швидкість, а конструктори болідів робили все, аби її підняти. За свою історію перегонів Формули 1 траса у Монці змінила дев'ять конфігурацій, діюча наразі датується 2000-м роком, правда після гонки у 2006-му профсоюз гонщиків (GPDA) був невдоволений гравійною зоною безпеки у другій шикані і перед гонкою у 2007-му її заасфальтували... Навряд чи ця доробка буде останньою, дуже вже Монца випадає зі звичної схеми, але саме у цьому її унікальність...